Її життя неначе пташка на весні.

Її бажання скуте щозими .

Вона все вірить, що настане час,

Коли злетить до неба, так красиво.

Вона плекає долю у руках.

А доля усміхається в сльозах.

Навіщо, нене ти мене оберігала,

якщо тепер я зовсім є одна?

Навіщо з хати не випускала,

коли кохання мала у лісах?

Доля мовчить.

Та далі плаче.

Але так ніжно обніма.

Дитя, є щастя, 

Але якого тут нема.

Подаруй надію, щоб не вмерти.

Подаруй хвилину, щоб чекати.

Це так безглуздо гаяти свій час на тебе.

Я просто марю думкою про " РАЗОМ".

Мене вбиває тиша у пустелі.

А ти як завжди наче не при темі,

Розводиш поглядом у стелю.

Пробач, та нащо далі так страждати?