Ти так культурно себе поводиш,

мені аж набридло на тебе дивитись.

Ця вся не щира , кисла привітність.

Так стратегічно міняє повітря.

Зовсім не прямо по світу ти ходиш,

з тим поворотом, що до пів ночі.

А я вже не можу на тебе молитись.

Кров'ю вже плачуть мої карі очі.

Руки покусані від нестачі кисню.

Від світла темніє моя біла шкіра.

В ліжку лежу неначе в могилі,

бо перебита морально - я гину.

Ти ж так витончено біль наводиш,

що від інсульту вмираю всі  ночі.

Я задихаюсь, знати ти хочеш?!

Що ще недавно літати уміла,

я ж за для тебе зірвала ті крила.

Смертною стала, біль  відчула.

В пам'яті я всі гріхи забувала.

Та я згадала, за що я благала.

За ті гріхи, що я так страждала.

Краще б не знала,

я б далі блукала . . .

Тобою буду дорожити, напевно, що в останній раз вже.

Тобою буду я тужити, не день напевно і не два вже.

Тобою буду я горіти, напевно вже все обпекла.

Тобою буду сумувати, стогнати, плакати, вбивати.

Тобою буду я ламати, а все для тебе, можеш знати!

Тобою вже не можу жити, я вже існую, не живу!

Тобою марю вже , навколо все пов'язує з тобою.

Тобою ! Хочеш знати ? Так, тільки тобою буду я вже!