Босоніж йде вона по снігу.

Все відмерзає.

Їй байдуже до холоду, що душу всю їй крає.

Не звертає вона на людей, які осуджують її.

Відверто йде.

Можливо так цинічно, можливо.

Вона так хоче, щоб лиш він на неї уваги трішки звернув.

Так хоче, щоб сказав їй не роби ти цього.

Ага, не скажеш, не напише, не погляне в слід її . . .

Десь за вікном у дома, вона наполеонські плани робить на майбутнє.

Сидить, розписує все долі, а та з сльозами на лиці говорить дівчинці мовчи.

Не треба так надіятись на мене, іди поспи, а не сиди опівночі та на вікні.

Вона збентежено пішла, лягла та й плаче тихо у подушку.

Чому ніхто не хоче й хоч трішки часу приділити їй?