Блукаю , ти чуєш, по світу блукаю.

Тебе ж я у ньому нарешті знайду.

До болю змарнілу,

до болі вже вбиту,

дитину, а може вже й сироту.

Така твоя доля,

такий є твій шлях.

Навіщо кохання собі я бажала?

Для кого ж нарешті я світ принесу?

Мучилась, витрачала, вимагала.

Для себе давно я вже не живу.

Я крізь всі страждання до тебе дойду.

До тебе, ти чуєш?

Ти двері відкриєш?

Я стукаю . . . .-  у відповідь лиш ехо.

Мовчу.

Присіла, а може вже й впала.

Так, я благала.

Бажання не мала.

Все лиш для тебе.

ТИ чуєш?

МОВЧУ . . .

Щиро дякую за твою привітність,

милу посмішку і тепер мою фригідність.

Холоднокровною тепер стала,

життя нарешті відшукала.

До тепер я ж навіть  не знала,

навіщо так тебе тоді  я покохала.

Я ж свій час надарма витрачала,

все ж без толку ...

Шкода, що швидше я не здогадалась.

Йшла вулицею.

Джинси порвала,

тебе ж давно в землі я закопала.

А мама  казала,

просила, благала, щоб  я на чужого не засіхала.

Якби я знала, що для мене ти тотемом станеш,

Якби я знала, що біль такий приносиш людям ти .

Якби я знала, про те тепер я знаю.

Знаєш, тепер нехай хтось інший тебе благословляє.

Нехай, тепер твої хтось рани зашиває.

Не заживає, смуток, горе , втрата.

Вже відмовляє подих тих ночей.

Я ж дочекаюсь, коли ця буря вщухне.

Я ж все завершу те, що і почала.

Сама для себе вимагала.

Обіцяла.

Тебе ж попрошу я наразі про одне,

про себе не нагадуй ти.

НЕ НАГАДУЙ, чуєш?

Віриш.

Фанатієш.

А потім враз та  розумієш - що це для тебе ВСЕ.

Зациклюєшся.

Забуваєш про життя.

Тому що тепер ВОНО є твоїм життя.

Паразитує в тобі.

Вижирає зсередини.

Добиває останнім живі клітини.

ВОНО старається не допускати до тебе людей.

Старається залишити тебе самотнім.

Чесно кажучи і в нього це виходить.

Ти стараєшся закрити очі, щоб хоч на мить уявити собі 

життя без нього.

Дарма, та не виходить.

Ти - каліка.

Душевно нікчемний.

Нічого не міняєш - значить тобі підходить.