Ти перестарався, чесно.

Дякую наразі.

Твоя відсутність стала вже буденна.

А я ж тремчу від твого голосу в кімнаті,

що став для мене зовсім ефемерним.

Я намагаюсь подолати відстань,

від коридору і назад до підвіконня.

А чай все виливається з горнятка,

напевно досить - треба опануватись.

Візьму ганчірку, витру , що пролилось,

На жаль не допоможе ,

вже занадто в'їлось.

На стіни вже вилажу, 

бо занадто довго,

я обпекла собі долоні спогадом про голос,

Авжеж про твій.

Я впевнена, 

що зовсім скоро я знов почую,

той тривожний спогад.

Я від тебе залежною стаю,

Напевно це все просто дежавю.

Я манери твої собі беру,

Я тебе наслідую, а не живу.

Я тобою хочу ночі запивати,

На ті самі граблі знову наступати,

і просто очі закривати,

твоєю ніжністю все розпочинати.

І захід сонця не у ліжку зустрічати.

Я б кайдани з собою біля тебе лишила,

я б напевно все до смерті убивала,

якби я була впевнена у тому,

що поруч будеш ти у дома.

Ти знаєш, забагато може хочу,

можливо в цьому мінус мій,

але ж не можу я щоночі,

себе надіями втішати.

Я зловживаю.

Плачуть очі.

Ти так далеко,

і щоночі ...