Давай зупинимо годинник трішки.

Присядем разом на доріжці.

Розкажем все, що наболіло.

Закриємо на ключ цю мить.

Навіщо ж її в волі мати?

Навіщо сильно нервувати?

Ти пригорнеш її до серця.

Вона зітхне.

Щасливі двоє.

Давай зупинимо всі ігри.

Ці марафони без кінця.

Поставимо крапки над і.

Та заговоримо наче вперше.

Так невимушено чесно.

Чесно, давай почнемо все з початку.

Та тільки так, як каже мапа.

Мапа твого й мого життя.

Давай, не зупиняй цей ритм. . .

Не заганяй в цей кут глухий ! ! !

Трішки смутку перед сном.

Трішки щастя за вікном.

Теплий сон прийде до неї.

Забере її до себе.

Пригорне неначе своє.

Троє.

Ковдру буде обнімати.

Намагатися сказати, щось собі під ніс.

Маразм.

Клято.

Але увагу не слід звертати.

Знати тільки те, що відчуває СЕРЦЕМ.

З перцем, трішки навіть мармеладу.

Граду, такого сильного по вікнах.

Втікни . . . 

Мене вивертає від фальшивого докору.

Покору твого бажання.

Щасливого кінця зітхання.

Нехватає справжнього вміння цінувати.

Можливо такого банального, однобічно зазомбованого.

Але суто твого.

Ми як дві не сумісні меридіани, які ніколи не зустрінуться.

Мені хочеться рвати від холодних злиднів,

Які поглинають моє єство.

Хочеться кричати матами.

Зітхати сльозами і вірити очима.