Дощ за вікном.

Погода не зовсім тішить.

Люди крокують по швидше додому.

А вона іде одна та не спішить.

Нема до кого так квапитись.

Іде спокійно та роздивляється людей.

Вдивляється у їхні обличчя, в їхню різницю таких ознак.

Ніхто не звертає на неї увагу.

Вона не наче невидимка.

Вона для них зовсім не помітна.

Та й справді, кому вона потрібна ?

Колись все було так наївно.

Здавалось все нам надто просто .

Ніби, що там підійти.

Та за почуття сказати.

Колись все було зовсім інше.

Хотілось вірити у мрії.

Творити щось таке прекрасне.

Асимілятивно робити красу.

Та хіба?

Чи спроможні ми на ті вчинки, які б могли зробити колись ?