Чи подобається тобі когось втрачати?

Чи подобається тобі відучувати себе не потрібним?

Звичайно, що ні.

Але з часом ти звикаєш до такого стану.

Не помічаєш в цьому, чогось поганого.

Тому ти мовчиш, не відкриєшся.

Не вважаєш за потрібне з кимось ділитись.

Відверті розмови тебе лякають.

Легше відповісти однією фразою, ніж щось пояснити.

Ти запитаєш, для чого так робити?

А навіщо комусь пояснювати ?

Людям байдуже на тебе.

Байдуже на те, що ти відчуваєш.

Фальшивість .

Не довіра.

Самотність.

В темно-синю пору 

Шепіт, подих,

Нерозбірливі слова.

Очі - погляд вітру 

І ніжні хвилі,

Розпалені уста . . .

Навіщо ярлики ти понавішував усюди,

і так вже до реклами звикли люди.

Твоя не визначена мрія,

Твоя реальна самодія,

всі ці не дуже вдалі дії.

Втрачаєш напросто свій час,

його і так не дуже в нас багато.

А я ведусь на всі твої " дешеві сцени",

А я чомусь і далі вірю в чудо.

Пасивною я не стаю,

як всі нормальні люди.

Так, я ненормальна, що ведусь на все це.

Твої вистави вийшли з моди,

а ти ж продовжуєш цю гру.

Один актор - один глядач,

 навіщо ця банальщина?

Навіщо стільки витраченого гриму,

якщо і так все зрозуміло . . .