Я вірити не хочу більше.

Не хочу витрачати сил,

на тебе ж звісно,

Так, жити стало тісно,

у цьому світі без вітрил.

Не бачу сенсу бігти у перід,

бо там тебе не буде більше.

Не буде більше спогадів про тебе,

бо всі шляхи у нас обрізані давно.

Невже це доля?

Невже так має бути?

Ні, не хочу вірити у це.

Про тебе аж ніяк не можу я забути,

Про тебе в голові моїй думки.

Я вже як божевільна - думаю лише про ТЕБЕ,

та скільки можна?

Кричуть мені у слід : " ТА ЗУПИНИСЬ ! "

НЕ МОЖУ я , НЕ МОЖУ зупинитись.

А варто це б було давно вже зупинити.

Картаю, краю та вбиваю я себе,

думками лиш про ТЕБЕ,

та скільки можна?

Я знаю, повторяюсь я вже не вперше ,

Я знаю, що не знаю як далі маю бути?

Давно я брешу, що до тебе я далека.

Давно, а може правду треба всім сказати?

Менше було б осуду, запитань та болі.

А я для ТЕБЕ ж зміни приносила у своє життя . . .

Для тебе я старалась, ТИ Ж НЕ ЗНАЄШ ЦЕ.