Втрачаю слова.

Зашиваю розмову.

Звуки видаляю.

Не потрібно для життя мені.

Ці такі дрібниці незначні.

Давай негай час.

Та викидай безцінні миті.

Ти лиш спогад і не більше.

Ти не прив'язуєш мене до себе.

А я за тебе вже складала долю.

Та не для тебе, а для себе.

І без відому твого.

Та дарма, не вийшло те, що мало статись.

За двох людей я не можу виступати.

А за одного ледве я справляюсь.

В той час як ти відплив від мого берегу далеко.

А я стою чекаю коли хвиля,

приб'є твій човен до мене.

І шторму в морі вже нема.

Все тихо.

Не звикла я до тиші.

Все так спокійно.

Дивно.

Як так могло все відбуватись?

Коли твоя байдужість очевидною була.

А я в надіях далі все стою, чека на твій човен.

І стою .. . .

Чекаю . . . 

P.S. Повертайся

Снігова завірюха на вулицях міста.

Майже як завіса.

В театрі перед виступом. 

Майже як перед феєричним початком дійства.

В очікуванні чогось не відомого,але такого близького.

Почорнілі кульбаби.

Таке можливо?

Почорнілі до крові.

Про що ти говориш?

Для когось вже вони втрачені та розтоплені.

В цукрі розмочені.

Зі сльозами змочені.

В вазоні порізані.

На смітник викинуті.

А на честь вже не спроможні.

Дитяча мрія для когось зараз реальність.

Дитяча мрія вона зовсім проста.

Не зіпсута, не прострочена вона.

Вона така неймовірно  жива.

Неначе рукою до неї торкнувся.

Отримав.

Радів.

Та назад повернувся.

Відкрий, закрий та повернись.

Залиш це все в собі навіки.

Це не цікавим є для когось.

Тому тримай в собі на дні всі.

Не дихай, не засмічуй простір.

Прикрий свій рот на зовсім.

Так, все не гаразд.

 Все не дуже добре.

Мені набридло дивитись у стакан.

Шукати там хоч трохи подиху живого.

Мені набридло бігти проти руху.

І рвати голос для когось отого.

Стояти без очей для сну.

І квітку безнадійну дарувати.

Яка вже з часом згниє на вікні.

Та не залишить по собі ні сліду.