Закрию очі,

надіюсь в те, що не побачу знов тебе.

Надіюсь, все ж надіє не помре.

Я вірю, що забуду тебе зовсім скоро,

Я знаю, в часі забувають майже все.

Ти знаєш, марно я собі торочу,

Про те, що все минуло та мине.

Ти знаєш, не відкриють мені очі,

ті хто прагне стерти з пам'яті ТЕБЕ.

Чесно, я більш не можу,

бо тільки думаю про це.

Часу минуло вже доволі,

а все здається , що лиш вчора,

ти - посміхався, твої карі очі . . .

Досить.

Я вже не можу згадувати це.

Вся пам'ять лиш просочена тобою,

Твої марени, твої кроки, подих.

Досить.

Я вже не можу . . .

ЗГАДУВАТИ ЦЕ!

Я не можу напевно , тобі все сказати.

Я не можу напевно, тобі передати,

наскільки я звикла жити в полоні.

В полоні думок, вічного страху і болю,

Тому закриваюсь.

Від людей я ховаюсь,

не допускаю.

Знаю.

Не зовсім правильно це все виходить.

Всі намагання вже давно намарно. 

Я деградую,

від занепаду думок.

А всі вони про тебе, чуєш!

Тебе багато.

Я знову гублюсь.

Я вже не знаю, хто є ТИ між іншим.

Твої долоні хочу я відчути.

Ця теплота до болю, така рідна.

Я ж не відчую.

Я знову гублюсь.

Коли ж я очі закриваю,

то згадую тебе , і знов.

Я розумію,

що більше не буде,

не буде : " все давай, добраніч " .

Твоя присутність зовсім вже далеко.

Нас кілометри розірвали, 

напевно вже назавжди,

а все ж - ми люди.

Я знову гублюсь.

Достатньо часу вже пройшло,

я далі згадую ТІ ДНІ,

навіщо в пам'яті я риюсь?

Одинадцять, дванадцять чи тринадцять -

зовсім забула.

Не привітала.

Знаю, 

Я ж загубилась,

Треба забути.