Потрібно цінувати те, що маєш , а не те , про що мрієш.

( с ) Леся Українка

Самотнім добре - жодної розлуки.

( с ) Ліна Костенко

Бувають такі моменти, коли випадково наткнувся на відеокліп,

і під час його перегляду у твоїй голові постають спогади.

Ти не можеш пояснити чим це зумовлено.

Пісня, яка звучить  змушує тебе відчувати духовне переживання.

І ти сам , не помічаючи цього відчуваєш, сльози на своєму обличчі.

Саме таким для мене  був перший перегляд відео Lara Fabian - Je t'aime.

Обожнюю людей, які змушують мене сміятися. 

Я правда думаю, що сміятися - це те, що я люблю найбільше. 

Це лікує безліч хвороб.

 Можливо, це найважливіше в людині. 

( с ) Одрі Хепберн

Чому завжди все добре швидко минає ?

Чому коли все здається прекрасним, з'являється щось що обірве все в одну мить?

Інколи просто хочеться увімкнути музику та забути про 

все.

Не хочеться говорити, розповідати про стан , у якому ти зараз перебуваєш . . .

Просто мовчати та слухати . . .

Мій еталон жіночої краси - Кім Кардашян.

Я не є прихильницею російського репу, але на жаль цей відеокліп є цілком життєвим та правдивим.

Прикро визнавати , але таких " дівчат" у наш час безліч .

Люди бувають абсурдними.

Часто - густо логіка у них відсутня.

Подекуди їхні вчинки викликають сміх.

Недорозуміння чи просто маразм, який не потрібно 

пояснювати?

Без коментарів . . .

Перш ніж діагностувати у себе депресію і заниже

ну самооцінку, переконайтеся, що ви не оточені ідіотами. 

Зигмунд Фрейд

Нарешті прийшло це довгоочікуване ЛІТО!

Знаєш, а буває так , що просто йдеш та забуваєш.

Ти забуваєш про все навколо, про те який день, котра 

година.

Забуваєш про банальні речі,

Тому що тебе не бентежить, те що відбувається ззовні.

Ти ніби у ефемерному всесвіті.

Крокуєш вулицями власного міста ти .

Не помічаєш байдужості людей тих втішених,

Минаєш безліч тутешніх грішностей.

Ти просто йдеш - не озираєшся.

Тебе не хвилює " щира відданість",

Ти наче мертвий у полоні вічності,

Такий холодний та пригнічений.

Людям стараєшся не вірити.

Очі свої щільно ховатимеш.

Навіщо вчити правила вірності ?

Намарно свій час так витрачати?

Жити за правилами -  тотожне існуванню тут.

А я не тварина для тебе, ЧУЄШ ТИ ?

Давай продовжу йти я вулицею,

Але суто вже без уявлення . . .

Резюме. Технічні засоби журналістики.

А знаєш , тобі може не відоме, це почуття коли ріже біль.

Коли сидиш і дивишся у стелю,бо там тобі ні чим вже не грозить.

Не знаєш скільки часу вже пройшло, не знаєш, не потрібно це тобі.

Ти лиш рахуєш скільки втрат в твоєму житті у тебе назбиралось.

Ти звинувачуєш себе у всьому, подекуди ти просто нехтуєш здатністю жити.

Не розумієш власної причетності до деяких подій.

Не розумієш, для чого люди приходили в твоє життя, щоб потім піти з нього.

Навіщо тобі давалось стільки днів , щоб усвідомити, даремність свого існування.

Так, саме існування, бо для тебе твоє життя - не життя.

Це лише амебний стан, який переслідує тебе кожного дня.

Набридло робити одне й те саме.

Набрило фальшиво дивитись на світ.

Не знати де ж ця РЕАЛЬНІСТЬ.

Та за яким поворотом подій, доля знов вдарить тебе по лиці.

А так хочеть просто знайти щось СВОЄ.

Так хочеться стати ЙОГО радістю.

Дарувати йому своє тепло, проводити з ним час та просто бути ЙОГО.

Багато хто каже, що мрії здійснюються.

Все у що ми свято віримо і прагенемо буде нашим.

Але скільки можна чекати ?

Скільки можна жити у режимі очікування ?

Таке відчуття, що це ніколи не настане. . .

Для когось потрібно багато речей,

мені лиш потрібно , щоб поруч був ти.

Це так не реально ,

як життя без повітря.

Це так, що до болю,

не варто терпіти.

Навряд чи потрібна комусь ця "каліка".

Ніхто не бажає для себе " убиту ".

" Убиту" надією втрачених сил,

" Каліку" можливостей тих, що пройшли.

Як важко упасти й побитою встати,

і далі так гідно по світу ступати.

Сидиш і втрачаєш на марно свій час,

Втрачає - назад не повернеш його.

Бо знаєш - в майбутньому лиш пустота.

Безглузді надії - для тебе це норма.

Але ж так  просто хочеться бути з тобою . . .

Я вірити не хочу більше.

Не хочу витрачати сил,

на тебе ж звісно,

Так, жити стало тісно,

у цьому світі без вітрил.

Не бачу сенсу бігти у перід,

бо там тебе не буде більше.

Не буде більше спогадів про тебе,

бо всі шляхи у нас обрізані давно.

Невже це доля?

Невже так має бути?

Ні, не хочу вірити у це.

Про тебе аж ніяк не можу я забути,

Про тебе в голові моїй думки.

Я вже як божевільна - думаю лише про ТЕБЕ,

та скільки можна?

Кричуть мені у слід : " ТА ЗУПИНИСЬ ! "

НЕ МОЖУ я , НЕ МОЖУ зупинитись.

А варто це б було давно вже зупинити.

Картаю, краю та вбиваю я себе,

думками лиш про ТЕБЕ,

та скільки можна?

Я знаю, повторяюсь я вже не вперше ,

Я знаю, що не знаю як далі маю бути?

Давно я брешу, що до тебе я далека.

Давно, а може правду треба всім сказати?

Менше було б осуду, запитань та болі.

А я для ТЕБЕ ж зміни приносила у своє життя . . .

Для тебе я старалась, ТИ Ж НЕ ЗНАЄШ ЦЕ.

Повертатись назад я вже більше не хочу,

і робити ці всі помилки тим більше.

Я далі схиляюсь до свого ХОЧУ,

я далі кричу ідучи пішки.

Зупиниться мить благання , кохання,

зупиниться світ для якогось бажання.

Та тільки не для мене - знаю точно.

Повітря врачає свою вологість,

люди втрачають здатність жити.

А я мовчки заховаю очі,

щоб не бачити дикість всесвітню.

Музика душі чи просто стукіт?

Стукіт тупості та шизофренії?

Трактуй це для себе - як ти захочеш.

Не буду ж я в тебе забирати надії . . .

Можливо досить шукати причини у комусь? 

Можливо варто задуматись над собою. 

Людська натура зовсім не просто. 

Вона завжди переконена в тому, що всі винні окірм неї.

 Все що не сталось винен хтось або щось,  а не сама людина! 

Не сама особистість яка думає про це.

Можливо варто проаналізувати своє життя? 

Проаналізувати всі дії та вчинки? 

Подивитись на себе з іншого ракурсу.

 Варто , отож-бо, починай змінюватись. 

Почни з малого. 

А якщо ні , то сиди і далі гний .

Набридає маски всі ці одягати.

Для того, що б на людях бути такою " багатою " ,

Набридає вічно казати , що все гаразд.

Не витримую, благаю покидати стан цей.

Я вичерпаю всі слова свої.

Я онімію, скоро назавжди. . .