Відпусти мене будь ласка швидше,

більше біля себе не тримай.

Бо твій голос вивчила по нотах,

Твої кроки чую навіть в хаті.

Відпусти мене хутчіше,

не треба більше зволікати,

Я не можу - вже втомилась,

біль для себе завдавати.

Тобою ж марю я щоночі,

і через це не можу спати.

Я б напевно все віддала,

щоб тебе зараз забути.

Я б напевно пам'ять стерла,

щоб нічого не відучути.

Бо думки про тебе,

вже щоденно зовсім остогидли.

Вже набрило в людях помічати твої риси обличчя,

ще твої красиві, теплі карі очі.

Чесно, ще набрило не спати щоночі.

Знаєш, за ради тебе кілометри подолаю,

і вип'ю теплий чай я, який ніколи не вживаю.

Все зробила, чесно, якби це щось змінило,

в тому, що ми обидвоє знаємо і маємо...

Ти перестарався, чесно.

Дякую наразі.

Твоя відсутність стала вже буденна.

А я ж тремчу від твого голосу в кімнаті,

що став для мене зовсім ефемерним.

Я намагаюсь подолати відстань,

від коридору і назад до підвіконня.

А чай все виливається з горнятка,

напевно досить - треба опануватись.

Візьму ганчірку, витру , що пролилось,

На жаль не допоможе ,

вже занадто в'їлось.

На стіни вже вилажу, 

бо занадто довго,

я обпекла собі долоні спогадом про голос,

Авжеж про твій.

Я впевнена, 

що зовсім скоро я знов почую,

той тривожний спогад.

Я від тебе залежною стаю,

Напевно це все просто дежавю.

Я манери твої собі беру,

Я тебе наслідую, а не живу.

Я тобою хочу ночі запивати,

На ті самі граблі знову наступати,

і просто очі закривати,

твоєю ніжністю все розпочинати.

І захід сонця не у ліжку зустрічати.

Я б кайдани з собою біля тебе лишила,

я б напевно все до смерті убивала,

якби я була впевнена у тому,

що поруч будеш ти у дома.

Ти знаєш, забагато може хочу,

можливо в цьому мінус мій,

але ж не можу я щоночі,

себе надіями втішати.

Я зловживаю.

Плачуть очі.

Ти так далеко,

і щоночі ...

Я дякую тобі, за цей чудовий день.

Я дякую тобі, за миті із тобою.

Я знов відчула миті радості оті як і тоді,

що в пам'яті моїй сидять та б'ють мені тривогу.

Я дякую тобі, за декілька годин.

Я дякую тобі, можливо ще зі вчора.

Бо саме ти ж змінив мій світ,

Ти став моїм , тоді ще позавчора . . .

Я знов намагалась тебе наздогнати,

тебе зупити - за руки взяти.

Я знов намагалась від тебе проснутись,

ти в снах моїх, ти там вічно будеш.

Я знов намагалась про тебе забути,

тобою живу чи вже  я існую.

Я вже не можу, годі.

Я знов приховую усе у собі,

до тебе почуття я не відкрию.

Без суті, знаєш відстані у душі,

до тебе буде вічно  зупиняти.

Знаєш, я тебе  давно вже відпустила,

 Відкрила усі замкнуті двері.

Я вже змирилась з тим, що ми різні,

    я намагалась змиритися , чесно.

Розчарування не було до тебе,

були лиш втрачені надії.

Давно тебе не бачила ,

можливо стане легше.

Давно не спілкувалася,

та не забула слів,

які колись казалися тобою  у ночі.

Минуло часу вже доволі,

ти ж повернувся знов в життя моє.

Ти нагадав про себе, а для чого?

Знаєш, і знов ця біль вже більше не мине.

Рани ж загоїлись, а ти знов,

Знов, ти знов нагадуєш за все.

За ті моменти, ті події.

Для чого?

Щастя знов вже не прийде.

Вже пройшло достатньо часу,

а чому я далі не можу тебе забути?

Чому живу в ефемерності,

від якої мені аж ніяк не краще?

Я самотушки вбиваю себе.

Знаєш, я не розумію,

чому ти так в'ївся мені в голову.

Чому я думаю лише про тебе?

Кожного дня, щогодини, щохвилини і так протягом півроку...

Я не можу зупинитись.

Не можу і не знаю як це зробити.

Я стаю апатичною , до свого , 

окрім ТЕБЕ.