субота, 8 листопада 2014 р.



Вічний камінь моєї душі, так нестримно ламає бажання,

ти все точиш мене до пітьми, я ж так щиро вірю в кохання.

Якось біль подалає цей страх, зовсім скоро почнеться все знову.

Я ж до тебе долаю свій шлях, викидаю старе до нового.

Я заплуталась, чесно, для чого?

Зовсім скоро забуду мотив, за яким покохала нового.

А тебе я вже більш не знайду, не на цьому світі й на тому.

Може знов я почую, той шум, що зробив мій світ на втому.

вівторок, 27 травня 2014 р.





Прощавай, давай до завтра,

а може ні, краще іди.

Іди та навіть не вертайся,

не залишай свої сліди.

Іди подальше та ніколи,

чуєш, ти вже ніколи не подавай мені надій.

А я ж забула, ти давно мовчиш.

Мовчиш - бо слів вже не хватає.

Знаю, що багато є чого сказати.

Хоча, не знаю.

Вже рік минув, а я все далі, чекаю звісточки,

чи місяців зо три.

а кажуть люди : " З часом забувають",

але ж не я.

Я далі пам'ятаю.

На вулиці ж так само як тоді - у травні,

а вітер тепло навіває, все колихає спогади мої.


четвер, 27 лютого 2014 р.



Ти залишаєшся та не живеш,

ти розпрощався вже та не ідеш,

а люди звикли забувати все,

те ,що недавно так калічило від болю.

На жаль, подряпини ти не сховаєш

вони навічно в пам'яті твоїй,

я знов почую звук згорілих вулиць,

можливо там колись знайду тебе .

Ти обіцяєш та нажаль те забуваєш,

ти пропадаєш, але з часом знов нагадує про себе,

мені набридло запивати рани,

все остогидло,чесно, я не можу.

Я вже не маю сили.

пʼятниця, 24 січня 2014 р.



Дуже шкода, що ти так далеко,

Хоча знаєш, напевно що ні.

Я навчилась жити безпечно,

вже давним давно в самоті.

Дуже шкода, що люди холоді,

їм байдужі проблеми чужих,

так живемо в похмурих ми буднях,

там начхати усім на близьких.

Дуже шкода, що ти мовчазливий,

не говориш про те, що в тобі.

всі проблеми, бажання і втрати -

ти тримаєш вічно в собі.

Дуже шкода, що сон мій тривожить,

все те саме, що і тоді,

бо сьогодні, вчора і завтра,

всі думки мої - тільки тобі.

Я не знайду кращих моментів,

чи сказати тобі, а чи ні,

але думаю , знаєш напевно,

що присвячено це лиш ТОБІ.

вівторок, 21 січня 2014 р.



Ти не напишеш,

та я й вже не чекаю,

я не чекаю від тебе конкретних дій.

Ти відпустив вже все,

тоді коли вже не ходили всі трамваї,

ти розпрощався - досить з мене цих подій.

Я не чекаю,

надії всі  я відпускаю,

та за горнятком чаю, 

тебе давно вже забуваю.

пʼятниця, 17 січня 2014 р.




Напевно, варто припинити це,

закінчити нарешті всі ці балачки,

від них ніяк  краще не стає.

Набрило, прикидатись, 

наче все забула,

Наче із пам'яті я стерла всі мотиви.

Ні, я не можу більше, чесно.

Я вже не можу прикидатись,

байдужу маску одягати,

так, я ревную, і щодня - то більше.

Мене дратує те, що з кожним днем - ти дальше.

Ти ближче не стаєш навіть на мить.

Ти - віддляєшся .

Іди !!!

Якщо вже раз пішов - то не вертайся.

Не треба зараз тих пустих розмов.

Якщо читаєш ти це,

( знаю, що читаєш ),

будь ласка, визначся і не роби дурниць.

І мовчки можеш знов піти,

або сказати, що все добре.

Напевно, варто припинити це . . . 


середа, 8 січня 2014 р.



Запах крові,

відчутна різкість болі, 

я вже не чую твої долоні.

Я в полоні,

ікона долі,

колись ти будеш теж святим.

Ти не втратиш,

себе вмуруєш туди, де будем я і ти.

Я на старті ,

не бачу волі,

повітря знов стає сухим.

Я вбиваю все, що воскресло,

заради того, щоб колись

тобі вже вкотре в лице сказати,

що будеш вічно тільки мій.