Дуже шкода, що ти так далеко,

Хоча знаєш, напевно що ні.

Я навчилась жити безпечно,

вже давним давно в самоті.

Дуже шкода, що люди холоді,

їм байдужі проблеми чужих,

так живемо в похмурих ми буднях,

там начхати усім на близьких.

Дуже шкода, що ти мовчазливий,

не говориш про те, що в тобі.

всі проблеми, бажання і втрати -

ти тримаєш вічно в собі.

Дуже шкода, що сон мій тривожить,

все те саме, що і тоді,

бо сьогодні, вчора і завтра,

всі думки мої - тільки тобі.

Я не знайду кращих моментів,

чи сказати тобі, а чи ні,

але думаю , знаєш напевно,

що присвячено це лиш ТОБІ.

Ти не напишеш,

та я й вже не чекаю,

я не чекаю від тебе конкретних дій.

Ти відпустив вже все,

тоді коли вже не ходили всі трамваї,

ти розпрощався - досить з мене цих подій.

Я не чекаю,

надії всі  я відпускаю,

та за горнятком чаю, 

тебе давно вже забуваю.

Напевно, варто припинити це,

закінчити нарешті всі ці балачки,

від них ніяк  краще не стає.

Набрило, прикидатись, 

наче все забула,

Наче із пам'яті я стерла всі мотиви.

Ні, я не можу більше, чесно.

Я вже не можу прикидатись,

байдужу маску одягати,

так, я ревную, і щодня - то більше.

Мене дратує те, що з кожним днем - ти дальше.

Ти ближче не стаєш навіть на мить.

Ти - віддляєшся .

Іди !!!

Якщо вже раз пішов - то не вертайся.

Не треба зараз тих пустих розмов.

Якщо читаєш ти це,

( знаю, що читаєш ),

будь ласка, визначся і не роби дурниць.

І мовчки можеш знов піти,

або сказати, що все добре.

Напевно, варто припинити це . . . 

Запах крові,

відчутна різкість болі, 

я вже не чую твої долоні.

Я в полоні,

ікона долі,

колись ти будеш теж святим.

Ти не втратиш,

себе вмуруєш туди, де будем я і ти.

Я на старті ,

не бачу волі,

повітря знов стає сухим.

Я вбиваю все, що воскресло,

заради того, щоб колись

тобі вже вкотре в лице сказати,

що будеш вічно тільки мій.