Відпускаю тебе,

я без сил.

Просто йди.

Все наразі занадто добре.

Гірше те, що це вже не ми

і забуті вже наші тривоги.

Ми давно вже не разом

і не окремо ми.

Знаю я, десь там є і ти,

там десь у тій безодні.

Відчуваю тебе я без слів,

просто йди - вже не буде ніколи СЬОГОДНІ...

10.31 і сьогодні.

Давно залишити хотіла,

Людей втрачають і без слів.

Комусь і зайва втрачена хвилина,

вже не поверне безліч дій

Все так банально,

шкода, що минає.

Без тебе я і без твоїх обійм,

вже і без слів, без зайвої години.

Стоп, вже не прийдеш до мене ти

чи я до тебе..навпаки?

Вже не почую я твій голос,

і усмішку твою я не забуду.

І очі твої, твої руки..

занадто ріже все в мені.

Вже вибач тут не допоможе,

за мить мистали вже чужі,

але настільки, що не дай Боже,

комусь відчути на собі.

Не віриться,

не хочу знати,

все це я бачу знов і знов.

Прощай...?

Останнє що сказати, 

І не дозустрічі,

ніяк вже ні.

Я боюсь,

щоб у нас з тобою не було вже все занадто пізно.

Не були вже протерміновані слова.

Бо знаєш, як це зовсім буває не втішно,

дізнатись про те,чого вже давно нема.

Я не прошу тебе листів мені писати,

Я не прошу тебе мені зірку з неба дістати,

просто хочу, якщо маєш ти,

що сказати - то говори.

Я неправа за грубість, різкість, хамство,

за неприсутність, коли дійсно так потрібно.

Ми робим помилки, за що потім жалієм.

За біль від слів, що гірші за ножа.

Я помилялась та не зовсім розуміла,

В народі кажуть: "Ніколи є не пізно"!

Дійсно, не пізно, головне, щоб вчасно.

За момент до краху, ти розумієш втрату.

Так і сталось.

Пробач за все.

Надіюсь - зрозумієш...

Настільки вже не ті,

настільки вже не ми.

Вже втрачені шляхи,

вже пройдені дороги.

Нема і більш не буде

все те,що нас колись єднало.

Забуті всі слова,

закриті усі двері.

Прощаюсь я до сна,

а може й до ніколи.

Вже бачу я края,

і зірвані пустелі.

Не буде більше нас,

та й не було ніколи.

БУВ тільки ТИ,

а я.....

Це вже не та розмова.

Ти можеш не прощатись,

і не казати слів.

Бо знаєш зайве те,

що не було відвертим.

Не бачу більше слів,

не має більш тривоги?

Вже пройдені мости і вимиті дороги...

Майже два роки перерви і я вирішила повернутись. 

Напевно, важко творити,  коли нема натхнення та музи. 

Отож, всі хто зі мною - вітаю вас знов. З поверненням.

Вічний камінь моєї душі, так нестримно ламає бажання,

ти все точиш мене до пітьми, я ж так щиро вірю в кохання.

Якось біль подалає цей страх, зовсім скоро почнеться все знову.

Я ж до тебе долаю свій шлях, викидаю старе до нового.

Я заплуталась, чесно, для чого?

Зовсім скоро забуду мотив, за яким покохала нового.

А тебе я вже більш не знайду, не на цьому світі й на тому.

Може знов я почую, той шум, що зробив мій світ на втому.

Прощавай, давай до завтра,

а може ні, краще іди.

Іди та навіть не вертайся,

не залишай свої сліди.

Іди подальше та ніколи,

чуєш, ти вже ніколи не подавай мені надій.

А я ж забула, ти давно мовчиш.

Мовчиш - бо слів вже не хватає.

Знаю, що багато є чого сказати.

Хоча, не знаю.

Вже рік минув, а я все далі, чекаю звісточки,

чи місяців зо три.

а кажуть люди : " З часом забувають",

але ж не я.

Я далі пам'ятаю.

На вулиці ж так само як тоді - у травні,

а вітер тепло навіває, все колихає спогади мої.

Ти залишаєшся та не живеш,

ти розпрощався вже та не ідеш,

а люди звикли забувати все,

те ,що недавно так калічило від болю.

На жаль, подряпини ти не сховаєш

вони навічно в пам'яті твоїй,

я знов почую звук згорілих вулиць,

можливо там колись знайду тебе .

Ти обіцяєш та нажаль те забуваєш,

ти пропадаєш, але з часом знов нагадує про себе,

мені набридло запивати рани,

все остогидло,чесно, я не можу.

Я вже не маю сили.