Відпускаю тебе,

я без сил.

Просто йди.

Все наразі занадто добре.

Гірше те, що це вже не ми

і забуті вже наші тривоги.

Ми давно вже не разом

і не окремо ми.

Знаю я, десь там є і ти,

там десь у тій безодні.

Відчуваю тебе я без слів,

просто йди - вже не буде ніколи СЬОГОДНІ...

10.31 і сьогодні.

Давно залишити хотіла,

Людей втрачають і без слів.

Комусь і зайва втрачена хвилина,

вже не поверне безліч дій

Все так банально,

шкода, що минає.

Без тебе я і без твоїх обійм,

вже і без слів, без зайвої години.

Стоп, вже не прийдеш до мене ти

чи я до тебе..навпаки?

Вже не почую я твій голос,

і усмішку твою я не забуду.

І очі твої, твої руки..

занадто ріже все в мені.

Вже вибач тут не допоможе,

за мить мистали вже чужі,

але настільки, що не дай Боже,

комусь відчути на собі.

Не віриться,

не хочу знати,

все це я бачу знов і знов.

Прощай...?

Останнє що сказати, 

І не дозустрічі,

ніяк вже ні.

Я боюсь,

щоб у нас з тобою не було вже все занадто пізно.

Не були вже протерміновані слова.

Бо знаєш, як це зовсім буває не втішно,

дізнатись про те,чого вже давно нема.

Я не прошу тебе листів мені писати,

Я не прошу тебе мені зірку з неба дістати,

просто хочу, якщо маєш ти,

що сказати - то говори.

Я неправа за грубість, різкість, хамство,

за неприсутність, коли дійсно так потрібно.

Ми робим помилки, за що потім жалієм.

За біль від слів, що гірші за ножа.

Я помилялась та не зовсім розуміла,

В народі кажуть: "Ніколи є не пізно"!

Дійсно, не пізно, головне, щоб вчасно.

За момент до краху, ти розумієш втрату.

Так і сталось.

Пробач за все.

Надіюсь - зрозумієш...

Настільки вже не ті,

настільки вже не ми.

Вже втрачені шляхи,

вже пройдені дороги.

Нема і більш не буде

все те,що нас колись єднало.

Забуті всі слова,

закриті усі двері.

Прощаюсь я до сна,

а може й до ніколи.

Вже бачу я края,

і зірвані пустелі.

Не буде більше нас,

та й не було ніколи.

БУВ тільки ТИ,

а я.....

Це вже не та розмова.

Ти можеш не прощатись,

і не казати слів.

Бо знаєш зайве те,

що не було відвертим.

Не бачу більше слів,

не має більш тривоги?

Вже пройдені мости і вимиті дороги...

Майже два роки перерви і я вирішила повернутись. 

Напевно, важко творити,  коли нема натхнення та музи. 

Отож, всі хто зі мною - вітаю вас знов. З поверненням.

Вічний камінь моєї душі, так нестримно ламає бажання,

ти все точиш мене до пітьми, я ж так щиро вірю в кохання.

Якось біль подалає цей страх, зовсім скоро почнеться все знову.

Я ж до тебе долаю свій шлях, викидаю старе до нового.

Я заплуталась, чесно, для чого?

Зовсім скоро забуду мотив, за яким покохала нового.

А тебе я вже більш не знайду, не на цьому світі й на тому.

Може знов я почую, той шум, що зробив мій світ на втому.

Прощавай, давай до завтра,

а може ні, краще іди.

Іди та навіть не вертайся,

не залишай свої сліди.

Іди подальше та ніколи,

чуєш, ти вже ніколи не подавай мені надій.

А я ж забула, ти давно мовчиш.

Мовчиш - бо слів вже не хватає.

Знаю, що багато є чого сказати.

Хоча, не знаю.

Вже рік минув, а я все далі, чекаю звісточки,

чи місяців зо три.

а кажуть люди : " З часом забувають",

але ж не я.

Я далі пам'ятаю.

На вулиці ж так само як тоді - у травні,

а вітер тепло навіває, все колихає спогади мої.

Ти залишаєшся та не живеш,

ти розпрощався вже та не ідеш,

а люди звикли забувати все,

те ,що недавно так калічило від болю.

На жаль, подряпини ти не сховаєш

вони навічно в пам'яті твоїй,

я знов почую звук згорілих вулиць,

можливо там колись знайду тебе .

Ти обіцяєш та нажаль те забуваєш,

ти пропадаєш, але з часом знов нагадує про себе,

мені набридло запивати рани,

все остогидло,чесно, я не можу.

Я вже не маю сили.

Дуже шкода, що ти так далеко,

Хоча знаєш, напевно що ні.

Я навчилась жити безпечно,

вже давним давно в самоті.

Дуже шкода, що люди холоді,

їм байдужі проблеми чужих,

так живемо в похмурих ми буднях,

там начхати усім на близьких.

Дуже шкода, що ти мовчазливий,

не говориш про те, що в тобі.

всі проблеми, бажання і втрати -

ти тримаєш вічно в собі.

Дуже шкода, що сон мій тривожить,

все те саме, що і тоді,

бо сьогодні, вчора і завтра,

всі думки мої - тільки тобі.

Я не знайду кращих моментів,

чи сказати тобі, а чи ні,

але думаю , знаєш напевно,

що присвячено це лиш ТОБІ.

Ти не напишеш,

та я й вже не чекаю,

я не чекаю від тебе конкретних дій.

Ти відпустив вже все,

тоді коли вже не ходили всі трамваї,

ти розпрощався - досить з мене цих подій.

Я не чекаю,

надії всі  я відпускаю,

та за горнятком чаю, 

тебе давно вже забуваю.

Напевно, варто припинити це,

закінчити нарешті всі ці балачки,

від них ніяк  краще не стає.

Набрило, прикидатись, 

наче все забула,

Наче із пам'яті я стерла всі мотиви.

Ні, я не можу більше, чесно.

Я вже не можу прикидатись,

байдужу маску одягати,

так, я ревную, і щодня - то більше.

Мене дратує те, що з кожним днем - ти дальше.

Ти ближче не стаєш навіть на мить.

Ти - віддляєшся .

Іди !!!

Якщо вже раз пішов - то не вертайся.

Не треба зараз тих пустих розмов.

Якщо читаєш ти це,

( знаю, що читаєш ),

будь ласка, визначся і не роби дурниць.

І мовчки можеш знов піти,

або сказати, що все добре.

Напевно, варто припинити це . . . 

Запах крові,

відчутна різкість болі, 

я вже не чую твої долоні.

Я в полоні,

ікона долі,

колись ти будеш теж святим.

Ти не втратиш,

себе вмуруєш туди, де будем я і ти.

Я на старті ,

не бачу волі,

повітря знов стає сухим.

Я вбиваю все, що воскресло,

заради того, щоб колись

тобі вже вкотре в лице сказати,

що будеш вічно тільки мій.

Відпусти мене будь ласка швидше,

більше біля себе не тримай.

Бо твій голос вивчила по нотах,

Твої кроки чую навіть в хаті.

Відпусти мене хутчіше,

не треба більше зволікати,

Я не можу - вже втомилась,

біль для себе завдавати.

Тобою ж марю я щоночі,

і через це не можу спати.

Я б напевно все віддала,

щоб тебе зараз забути.

Я б напевно пам'ять стерла,

щоб нічого не відучути.

Бо думки про тебе,

вже щоденно зовсім остогидли.

Вже набрило в людях помічати твої риси обличчя,

ще твої красиві, теплі карі очі.

Чесно, ще набрило не спати щоночі.

Знаєш, за ради тебе кілометри подолаю,

і вип'ю теплий чай я, який ніколи не вживаю.

Все зробила, чесно, якби це щось змінило,

в тому, що ми обидвоє знаємо і маємо...

Ти перестарався, чесно.

Дякую наразі.

Твоя відсутність стала вже буденна.

А я ж тремчу від твого голосу в кімнаті,

що став для мене зовсім ефемерним.

Я намагаюсь подолати відстань,

від коридору і назад до підвіконня.

А чай все виливається з горнятка,

напевно досить - треба опануватись.

Візьму ганчірку, витру , що пролилось,

На жаль не допоможе ,

вже занадто в'їлось.

На стіни вже вилажу, 

бо занадто довго,

я обпекла собі долоні спогадом про голос,

Авжеж про твій.

Я впевнена, 

що зовсім скоро я знов почую,

той тривожний спогад.

Я від тебе залежною стаю,

Напевно це все просто дежавю.

Я манери твої собі беру,

Я тебе наслідую, а не живу.

Я тобою хочу ночі запивати,

На ті самі граблі знову наступати,

і просто очі закривати,

твоєю ніжністю все розпочинати.

І захід сонця не у ліжку зустрічати.

Я б кайдани з собою біля тебе лишила,

я б напевно все до смерті убивала,

якби я була впевнена у тому,

що поруч будеш ти у дома.

Ти знаєш, забагато може хочу,

можливо в цьому мінус мій,

але ж не можу я щоночі,

себе надіями втішати.

Я зловживаю.

Плачуть очі.

Ти так далеко,

і щоночі ...

Я дякую тобі, за цей чудовий день.

Я дякую тобі, за миті із тобою.

Я знов відчула миті радості оті як і тоді,

що в пам'яті моїй сидять та б'ють мені тривогу.

Я дякую тобі, за декілька годин.

Я дякую тобі, можливо ще зі вчора.

Бо саме ти ж змінив мій світ,

Ти став моїм , тоді ще позавчора . . .

Я знов намагалась тебе наздогнати,

тебе зупити - за руки взяти.

Я знов намагалась від тебе проснутись,

ти в снах моїх, ти там вічно будеш.

Я знов намагалась про тебе забути,

тобою живу чи вже  я існую.

Я вже не можу, годі.

Я знов приховую усе у собі,

до тебе почуття я не відкрию.

Без суті, знаєш відстані у душі,

до тебе буде вічно  зупиняти.

Знаєш, я тебе  давно вже відпустила,

 Відкрила усі замкнуті двері.

Я вже змирилась з тим, що ми різні,

    я намагалась змиритися , чесно.

Розчарування не було до тебе,

були лиш втрачені надії.

Давно тебе не бачила ,

можливо стане легше.

Давно не спілкувалася,

та не забула слів,

які колись казалися тобою  у ночі.

Минуло часу вже доволі,

ти ж повернувся знов в життя моє.

Ти нагадав про себе, а для чого?

Знаєш, і знов ця біль вже більше не мине.

Рани ж загоїлись, а ти знов,

Знов, ти знов нагадуєш за все.

За ті моменти, ті події.

Для чого?

Щастя знов вже не прийде.

Вже пройшло достатньо часу,

а чому я далі не можу тебе забути?

Чому живу в ефемерності,

від якої мені аж ніяк не краще?

Я самотушки вбиваю себе.

Знаєш, я не розумію,

чому ти так в'ївся мені в голову.

Чому я думаю лише про тебе?

Кожного дня, щогодини, щохвилини і так протягом півроку...

Я не можу зупинитись.

Не можу і не знаю як це зробити.

Я стаю апатичною , до свого , 

окрім ТЕБЕ.