Я вірити не хочу більше.

Не хочу витрачати сил,

на тебе ж звісно,

Так, жити стало тісно,

у цьому світі без вітрил.

Не бачу сенсу бігти у перід,

бо там тебе не буде більше.

Не буде більше спогадів про тебе,

бо всі шляхи у нас обрізані давно.

Невже це доля?

Невже так має бути?

Ні, не хочу вірити у це.

Про тебе аж ніяк не можу я забути,

Про тебе в голові моїй думки.

Я вже як божевільна - думаю лише про ТЕБЕ,

та скільки можна?

Кричуть мені у слід : " ТА ЗУПИНИСЬ ! "

НЕ МОЖУ я , НЕ МОЖУ зупинитись.

А варто це б було давно вже зупинити.

Картаю, краю та вбиваю я себе,

думками лиш про ТЕБЕ,

та скільки можна?

Я знаю, повторяюсь я вже не вперше ,

Я знаю, що не знаю як далі маю бути?

Давно я брешу, що до тебе я далека.

Давно, а може правду треба всім сказати?

Менше було б осуду, запитань та болі.

А я для ТЕБЕ ж зміни приносила у своє життя . . .

Для тебе я старалась, ТИ Ж НЕ ЗНАЄШ ЦЕ.

Повертатись назад я вже більше не хочу,

і робити ці всі помилки тим більше.

Я далі схиляюсь до свого ХОЧУ,

я далі кричу ідучи пішки.

Зупиниться мить благання , кохання,

зупиниться світ для якогось бажання.

Та тільки не для мене - знаю точно.

Повітря врачає свою вологість,

люди втрачають здатність жити.

А я мовчки заховаю очі,

щоб не бачити дикість всесвітню.

Музика душі чи просто стукіт?

Стукіт тупості та шизофренії?

Трактуй це для себе - як ти захочеш.

Не буду ж я в тебе забирати надії . . .

Можливо досить шукати причини у комусь? 

Можливо варто задуматись над собою. 

Людська натура зовсім не просто. 

Вона завжди переконена в тому, що всі винні окірм неї.

 Все що не сталось винен хтось або щось,  а не сама людина! 

Не сама особистість яка думає про це.

Можливо варто проаналізувати своє життя? 

Проаналізувати всі дії та вчинки? 

Подивитись на себе з іншого ракурсу.

 Варто , отож-бо, починай змінюватись. 

Почни з малого. 

А якщо ні , то сиди і далі гний .

Набридає маски всі ці одягати.

Для того, що б на людях бути такою " багатою " ,

Набридає вічно казати , що все гаразд.

Не витримую, благаю покидати стан цей.

Я вичерпаю всі слова свої.

Я онімію, скоро назавжди. . . 

Намагалась тримати у собі емоції.

Намагалась, та не змогла.

Не можна вічно все тримати в середині.

Це набридає, чесно , сили покидають.

Пробач, тобі напевно вже давно байдуже на мене.

А я не покидаю думок все про тебе.

Я не покидаю все тих маревних надій.

Знаю, дитяча це є наївність.

Ну що поробиш, я така . . .

Важко завжди зберігати спокій,

тримати себе  в руках.

Важко вічно показувати ,

що тобі на все байдуже.

Важко, чесно більше не можу.

Важко, а я ж так мало хочу,

ЩАСТЯ.

Важко, з тобою я б почувалась в безпеці.

Важко, але такого не буде.

Я хочу глянути в очі твої,

Я хочу вірити , як ще тоді.

Я хочу знати те, що не потрібне.

Втрачати час з надією на ПЕРЕСПЕКТИВУ.

Я хочу прикидатися дурною,

Просто для того, щоб здаватися малою.

Я хочу вміти так пасивно ставитись до людей як ТИ.

Я хочу так фальшиво з себе показувати щось як ТИ.

Навчитись хочу , так як ТИ людям брехати.

Я хочу , хочу я ....

Чесно, так хочеться впасти та класти,

Той день коли наткнулась я на тебе.

Вічність кривавого болю в душі,

так бездоганно втрачає мотив.

Кожного дня наче звичка чекаю,

я на шматочок твого життя.

Майже щомиті сторінку обновляю,

та вдивляюсь в слова  у рядках.

Це безглузда трата свого часу,

безнадійний пошук " доброти",

що колись , може і знов ти знайдеш мене у ТЕМНОТІ . . . 

Вічна спокуса твоїх слів,

так щосили  мене зупиняла.

Я не вірила в речі , що ти

так зовсім по правді мені довіряв.

Все це вистава, була це гра. 

Я ж спочатку відчувала..

Проходиш повз паляючих квартир,

Не помічаєш тих людей що вмить помруть,

і зникнуть з цього світу назавжди.

А ти егоїстично слід штовхаєш, 

залишений тобою на землі.

Для чого стільки втрат і болю ти приносиш людям?

Навіщо квапишся зробити гірше всім?

Давай нарешті закопаєм в землю,

всі ці обіди та безкорисливі розмови.

Нема їм права жити на землі,

нема їм права дихати тобою..

Лиш ненависть приносиш ти,

всю цю огиду виливаєш на людей ТИ...

Прощавай мій друже,

не варто далі гаяти свій час.

Прощавай, навіщо друже, так марнувати все своє життя?

Прощавай знайдеться інший хтось ще,

 хто замінить враз моє  перебуття.

Ти не помітиш як я зникну з " світу",

Ти не помітиш грандіозних змін.

Прощавай, хочеш , то будь байдужий.

Прощавай, не можна жити далі як " усі " ...

Яка ймовірність того, що прийдеш та зачекаєш?

Яка можливість в тому, що просто прийдеш?

А взагалі для чого, мені твоя присутність у житті?

Без тебе - просто, а з тобою - теж не дуже.

Та не втрачаю я надії на майбутнє,

Та не втрачаю я бажання до життя.

Так , все минає, з кожним днем все ближче нам до кінця.

Але якщо так жити та лиш на смерть чекати,

сенсу тоді взагалі нема продовжувати життя.

Я обійняти хочу того, хто просто  радість принесе в моє життя.....

Ця тиша так боляче ріже мій слух.

Я не живу, я просто  вже існую.

Щасливого ранку не буде ніколи.

Приглушена ніч жере твою суть.

Круги для чого ти намотуєш по дому?

З метою ненависті чи просто самоти?

У казку віриш чи просто ти скажена?

Навіщо мариш ти вночі нічим?

Ти вже давно не відчуваєш болі,

Біль зовсім стала вже тобі знайома.

Вже давно не знаєш хто , для чого , з ким.

Спостерігаєш за людьми , які давно не поруч.

Спостерігаєш, бо давно вони чужі.

Я відсторонююсь від своєї крові,

Я відрікаюсь від своїх хрестів.

Давай так просто втратим все , що мали,

Давай , і так воно ж не вічне, ти ж порів !

Для чого ти прийшов в моє життя?

Навіщо так прив'язував до себе?

Так зовсім ніяково стало без розмов наших під вечір.

Так зовсім пусто і водночас легше, чесно.

По суті, суті вже давно нема у мене.

Я вичерпала свій ліміт фантазій у котре, вже не вперше.

Я переконую себе , лиш запитання , а для чого ?

Я чомусь притягуюсь до тебе,

Для мене ти створив це шлях.

Який наповнений яскравістю моментів,

Занадто дивних та доволі не зручних.

Я наперед загадую майбутнє,

А це лякає ще живі фрагменти,

В житті моєму і твоєму, навпаки . . .

Тануть сніги на вулиці міст наших,

Люди так збентежено кричать.

Пливеш собі за течією руху,

Пливеш , для чого силу ж так на марно втрачати ?

Я безнадійну вірю у майбутнє,

щасливим помахом руки, вдивляюсь у буденні речі.

Тривожно спить дитя у ліжку,

колиску мама враз хита,

щоб це дитятко мирно спало та не зважало на життя.

Я відкриваю знов старі етюди.

Я намагаюсь встати з тих колін,

а ти ламаєш щастя та назавжди,

а ти кричиш у слід мій як завжди.

Я просто хочу кинути цей світ подальше,

я втілюю в реальність ці крихкі стежки.

Я чесно, мрію зовсім не багато,

я чесно , мрії маю ще живі .

Благати й переконувати не буду я нікого.

Бо не для того створена людина,

щоб власноруч себе в багно запхати.

Я перевтілення шукаю для душі і тіла.

 Переживу я все те, що наболіло.

Не вперше ж я буду так себе ламати,

не вперше я навчусь в людині ненависть шукати.

Навколо завірюха, навколо вже зима.

Щосили і щодуху ховаю я життя.

Ховаюсь як подальше від всіх оцих людей.

Ховаю, не звертаю на слід малих дверей.

Ти щиро і щосили, сидиш та пізнаєш.

Шукаєш ти могли, для тих своїх очей.

А люди вже не ходять, а люди не живуть.

Вже вимерли, як мухи, вже зовсім не тут.

Навіщо стільки тексту?

І сказаних речей ?

Потрібно впасти духом, й лежати поміж речей . . 

Стоїш на роздоріжжі , і люди вже не ті.

Ховаєшся завчасно , щоб не знайти біди.

Для кого ти існуєш?

Яка твоя мета?

Чи просто деградуєш, як вся ця бидлота.

Ідеш, ти не слідкуєш, що твориться в світі.

Ідеш , ти не марнуєш, прожиті вже роки.

Яка була ця доля?

Які були роки?

Для чого ти пануєш, навколо дурноти ?

Ed Sheeran – Kiss Me

Занадто різні наші полюси.

Живемо в різні ми часи.

Той простір, що переповнює нас,

давно вже став зовсім черствий.

Я вірила ілюзію життя.

Вона ж не вірила зовсім в сили мої.

Не поладили з тобою ми.

Хотів ти лиш одне від мене,

Дати я тобі цього не змогла.

І враз пропала вся мара.

Така була історія життя. 

Чи прийдеш ти до мене, коли буду лежати сама?

Чи згадаєш ти про мене, коло буду зовсім одна?

Чи взагалі означаю я для тебе щось?

Чесно, ілюзія це все моя.

Бо я тобі ніколи не було кимось чи чимось значущим для тебе.

Вже в котрий раз, навіяла собі сама . . . 

Обернутись, але тільки так щоб вже назад та й  не повертатись.

Більше ніколи, я не хочу так як вчора все життя втрачати

.

Більше не хочу, я свій час на тебе марнувати.

Байдужість - це найбільший біль для тих, кого обрав собі за симпатію.

Просто шукати хочу цю  блаженну атараксію.

Зізнаюсь чесно, все давно я вже змінила.

Змінила все для того, щоб колись,

При спогаді тодішніх слів,

я зрозуміла, що недарма я це зробила.

Тепер не та вже усмішка на  обличчі,

не той вже погляд що колись.

Стараюсь сильно, щоб вмить і не зірватись з  ланцюга публічності, повір.

Люди міняються.

А я теж вже не можу все життя на одному місці кружляти.

Хочу якось трансформації, і так щоб вже на завжди, на віки.

Питай мене, я постараюсь дати відповідь на всі твої питання.

Питай, не зупиняйся, не мовчи.

Ти ж знаєш, як я не люблю тиші під час чекання.

Ти ж знаєш, як не люблю я з тобою мовчки сидіть .

Я хочу переживати кожне речення, слово, букву нашої 

розмови.

Я ж вивчу все напам'ять,  цього ти точно вже не знаєш.

Так, я згадую все що було.

І надаю цьому якогось значення.

Не може ж бути так, що все ніби враз і забула.

Що не було це важливим для мене.

Так, я згадую все що було.

Чесно, боляче мені від того, що пам'ятаю.

Байдуже я стараюсь ставитись до тебе.

Але не виходить , і далі прагну знайти для тебе призначення.

Так, я згадую все що було.

Не можу далі жити з цим.

Це так нестерпно.

Це так пригнічую мене зсередини.

Як подолами мені це все ? 

Так досхочу гуляла по подвір'ї,

Ловила подих тих людей, що мимохідь.

Вона хотіла втратити дозвілля,

Яке для неї зовсім не було.

Блукала світом, наче божевільна.

Безглуздо роздивлялася людей,

ЙОГО шукала поміж всім на світі.

Та не знайшла того чого було.

Було вже пізно марити ночами.

Було вже надто все їй все одно . . .

Привіт,  давай нарешті разом сядемо,

І поговоримо про все що наболіло.

Ти знаєш, часу вже достатньо пролетіло.

А я тебе ще досі пам'ятаю.

Я пам'ятаю погляд твій.

Твоє обличчя і твої обійми.

Я пам'ятаю як сиділи разом на траві,

та посміхались через мій незрілий вигляд.

Я просто хочу повернутись все, що колись було.

Так мало, чесно, я навіть не зрозуміла.

Як все це сталось вмить, і вщент згоріло . . . .

Настав той день, коли їй нарешті виповнилось 18 .Так, вона знала чого прагне від життя. Знала, з ким буде проводити свій вільний час, але не знала чи знайде, когось для душі. Того когось для серйозних намірів в майбутньому. Вона хотіла дітей. Ще сама дитина - хотіла частинку себе. 

Красивою була ця дівчина, про неї всі говорили з захватом, якимось возвеличенням. Але чому? Була скромною ? Та ні, не сказала б. Була красунею ? Не настільки, але мала у собі якусь ідею, яку доносила до всіх. За це її любили й шанували.

Був осінній день. Вона проходила повз парк, який такий прекрасний осінніми вечорами. Проходила повз людей на лавках, які сиділи по парах та ніжно щебетали один з одним. Боляче їй, бо одна вона . . . .  Напевно надовго буде такою . . .