Ти стань моїй хоч на хвилинку,

хоч на мить.

Твій погляд хочу на собі відчути.

Всю ніжність передати - лиш тобі,

я знаю, зовсім це абсурдно.

Ти стань моїй хоч на хвилинку,

хоч на мить.

Своє життя з тобою хочу пов'язати,

Якщо життя замало - тоді вічність лиш.

Ти стань моїм хоч на хвилинку , 

хоч на мить . . . 

Я уникаю,

знаю та вбиваю.

Себе давно я не кохаю.

Стараюсь біль я приховати,

Втрачаю безліч я думок.

Твої бажання та карання,

твоїх манер, твоїх звичок.

Я вже не та,

Ти вже далеко.

Я відчувати буду,

чуєш?

Байдужість.

Вічна втрата.

Чуєш, я вже не зміню тих думок.

Закрию очі,

надіюсь в те, що не побачу знов тебе.

Надіюсь, все ж надіє не помре.

Я вірю, що забуду тебе зовсім скоро,

Я знаю, в часі забувають майже все.

Ти знаєш, марно я собі торочу,

Про те, що все минуло та мине.

Ти знаєш, не відкриють мені очі,

ті хто прагне стерти з пам'яті ТЕБЕ.

Чесно, я більш не можу,

бо тільки думаю про це.

Часу минуло вже доволі,

а все здається , що лиш вчора,

ти - посміхався, твої карі очі . . .

Досить.

Я вже не можу згадувати це.

Вся пам'ять лиш просочена тобою,

Твої марени, твої кроки, подих.

Досить.

Я вже не можу . . .

ЗГАДУВАТИ ЦЕ!

Я не можу напевно , тобі все сказати.

Я не можу напевно, тобі передати,

наскільки я звикла жити в полоні.

В полоні думок, вічного страху і болю,

Тому закриваюсь.

Від людей я ховаюсь,

не допускаю.

Знаю.

Не зовсім правильно це все виходить.

Всі намагання вже давно намарно. 

Я деградую,

від занепаду думок.

А всі вони про тебе, чуєш!

Тебе багато.

Я знову гублюсь.

Я вже не знаю, хто є ТИ між іншим.

Твої долоні хочу я відчути.

Ця теплота до болю, така рідна.

Я ж не відчую.

Я знову гублюсь.

Коли ж я очі закриваю,

то згадую тебе , і знов.

Я розумію,

що більше не буде,

не буде : " все давай, добраніч " .

Твоя присутність зовсім вже далеко.

Нас кілометри розірвали, 

напевно вже назавжди,

а все ж - ми люди.

Я знову гублюсь.

Достатньо часу вже пройшло,

я далі згадую ТІ ДНІ,

навіщо в пам'яті я риюсь?

Одинадцять, дванадцять чи тринадцять -

зовсім забула.

Не привітала.

Знаю, 

Я ж загубилась,

Треба забути.

Ти повз проходиш,

не зважаєш.

А я не можу більше, чуєш?

Я хочу вічність зупинити,

щоб лиш тебе поруч відчути.

Ти повз проходиш,

далі, знаєш?

Чи знаєш ти, як біль долають люди?

Чи знаєш, як долають перешкоди?

Не думаю.

Ти ж не зважаєш.

Ти все крокуєш.

Гордо.

Так цинічно.

Знаєш ?

Я шукаю твоєї прогресії,

але знов повертаюсь назад.

Ти втікаєш зірвавши за безцінь,

тебе ж  знов тягне  до благ.

Ми з тобою різні - помітила.

Ми з тобою зовсім чужі.

Я ж так прагну знайти в світі слід твій.

Я так щиро хочу весни.

А ти каплями крові малюєш привітність.

А ти все ж так чекаєш зими,

Не стійкий наш човен у морі той.

Не стійкий - зараз айсберг і вмить.

Все розіб'є , розтрощить , понівечить.

Все , те що ми берегли.

Берегли?

Та хіба ж берегли ми це ?

Ми забули, побили й лиши все.

Ми ж для себе ЦЕ берегли . . .

Давай ми знову заблукаємо,

Давай навічно пропадем.

Я більш не буду опадати тут,

Я просто згину без ночей.

Ти спалиш всі пропащі літери,

Ти мить із мене розпочнеш.

Ми зробим вигляд, що ще діти ми.

Ми вб'ємо все, що тут живе.

Я вже не можу існувати так.

Я знаю, що там де нема людей,

Ми розпочнемо те, що втратили.

Ми розпочнемо без ЛЮДЕЙ . . .

Як же ми любимо те, що нас вбиває.

(с) Ірвін Велш

Якщо не вдається зійтись поближче, люди розходяться подальше.

(с) Франц Кафка

Блукаю , ти чуєш, по світу блукаю.

Тебе ж я у ньому нарешті знайду.

До болю змарнілу,

до болі вже вбиту,

дитину, а може вже й сироту.

Така твоя доля,

такий є твій шлях.

Навіщо кохання собі я бажала?

Для кого ж нарешті я світ принесу?

Мучилась, витрачала, вимагала.

Для себе давно я вже не живу.

Я крізь всі страждання до тебе дойду.

До тебе, ти чуєш?

Ти двері відкриєш?

Я стукаю . . . .-  у відповідь лиш ехо.

Мовчу.

Присіла, а може вже й впала.

Так, я благала.

Бажання не мала.

Все лиш для тебе.

ТИ чуєш?

МОВЧУ . . .

Щиро дякую за твою привітність,

милу посмішку і тепер мою фригідність.

Холоднокровною тепер стала,

життя нарешті відшукала.

До тепер я ж навіть  не знала,

навіщо так тебе тоді  я покохала.

Я ж свій час надарма витрачала,

все ж без толку ...

Шкода, що швидше я не здогадалась.

Йшла вулицею.

Джинси порвала,

тебе ж давно в землі я закопала.

А мама  казала,

просила, благала, щоб  я на чужого не засіхала.

Якби я знала, що для мене ти тотемом станеш,

Якби я знала, що біль такий приносиш людям ти .

Якби я знала, про те тепер я знаю.

Знаєш, тепер нехай хтось інший тебе благословляє.

Нехай, тепер твої хтось рани зашиває.

Не заживає, смуток, горе , втрата.

Вже відмовляє подих тих ночей.

Я ж дочекаюсь, коли ця буря вщухне.

Я ж все завершу те, що і почала.

Сама для себе вимагала.

Обіцяла.

Тебе ж попрошу я наразі про одне,

про себе не нагадуй ти.

НЕ НАГАДУЙ, чуєш?

Віриш.

Фанатієш.

А потім враз та  розумієш - що це для тебе ВСЕ.

Зациклюєшся.

Забуваєш про життя.

Тому що тепер ВОНО є твоїм життя.

Паразитує в тобі.

Вижирає зсередини.

Добиває останнім живі клітини.

ВОНО старається не допускати до тебе людей.

Старається залишити тебе самотнім.

Чесно кажучи і в нього це виходить.

Ти стараєшся закрити очі, щоб хоч на мить уявити собі 

життя без нього.

Дарма, та не виходить.

Ти - каліка.

Душевно нікчемний.

Нічого не міняєш - значить тобі підходить.

Ти так культурно себе поводиш,

мені аж набридло на тебе дивитись.

Ця вся не щира , кисла привітність.

Так стратегічно міняє повітря.

Зовсім не прямо по світу ти ходиш,

з тим поворотом, що до пів ночі.

А я вже не можу на тебе молитись.

Кров'ю вже плачуть мої карі очі.

Руки покусані від нестачі кисню.

Від світла темніє моя біла шкіра.

В ліжку лежу неначе в могилі,

бо перебита морально - я гину.

Ти ж так витончено біль наводиш,

що від інсульту вмираю всі  ночі.

Я задихаюсь, знати ти хочеш?!

Що ще недавно літати уміла,

я ж за для тебе зірвала ті крила.

Смертною стала, біль  відчула.

В пам'яті я всі гріхи забувала.

Та я згадала, за що я благала.

За ті гріхи, що я так страждала.

Краще б не знала,

я б далі блукала . . .

Тобою буду дорожити, напевно, що в останній раз вже.

Тобою буду я тужити, не день напевно і не два вже.

Тобою буду я горіти, напевно вже все обпекла.

Тобою буду сумувати, стогнати, плакати, вбивати.

Тобою буду я ламати, а все для тебе, можеш знати!

Тобою вже не можу жити, я вже існую, не живу!

Тобою марю вже , навколо все пов'язує з тобою.

Тобою ! Хочеш знати ? Так, тільки тобою буду я вже!

Мені так боляче повітря вдихати,

так боляче зараз мовчати

Мовчати - а навіщо казати?

Якщо це все можна приховати.

Я знаю, є можливо що тобі сказати,

Ти знаєш, точно ж знаєш, 

що лишилось щось і ще у мене.

Напевно, доконаю, але Я не скажу.

Знаю ж, що без суті все це.

Не доцільно ж  розкривати,

ті застарілі балачки.

Банально, може й так.

Та я й не сперичаюсь.

Не відрікаю . . 

A voice from inside

Oh no, no

Is telling her lies

Oh no, no

Her dreams come crashing down

Like a burning sky at night

No longer a child

You are the one

You can't deny

What you have become

It can't hurt you

But it can eat you up inside

Залишилась одна,

зачинила всі вікна,

замками двері всі закрила.

Так, все це сумно.

Все божевільно,

але хоч якось інше,

а ніж як є.

Повітря втрачаю,

руки ламаю,

ходити скоро розівчусь.

Так, я не знаю,

на що я чекаю,

Можливо на те, що тут  я "помру".

Світла не має.

Холодно, знаю,

десь за годину зустріну весну.

В темряві читаю,

за людей забуваю.

Я не встигаю,

до болю співаю.

Темпи міняю,

а для чого ???

НЕ ЗНАЮ .

Я змушена змиритись з тим, що є.

Повинна я покинути цей стан.

І ті думки про тебе відпустити.

Забути, бажано на довго.

Щоб не калічити себе.

Я знаю, з часом це пройде.

На жаль, не знаю скільки часу треба.

Чомусь мене до тебе далі тягне,

це все безглуздо - чую я позаду.

Я відпускаю.

Чесно, намагаюсь.

Зможу.

 Знаю.

Я не хочу з тобою прощатися,

я не хочу казати : " БУВАЙ ",

я так щиро хочу побачити,

лиш тебе на хвилинку,

на жаль . . .

не побачу я тебе більше.

Не почую твоїх більше слів,

не відчую твоєї ніжності,

та що так спокушала мій світ.

Знаю, мала давно вже б остинути,

мала б забути ,

та лиш виходжу я на вулицю,

в голову знов лізе цей "   крик ".

Так, я згадую ті твої жарти,

про закоханість та безліч причин,

Так, тоді ще сміялась я.

Що зі мною тепер, ти скажи ?

Я  захланно моменти ті згадую,

але для чого це все, ТИ СКАЖИ  ?

Тобі ж напевно, вже байдуже,

не до того тобі, ТИ СКАЖИ  . . .

Нам би відкинути образи і далі йти . . .