Запах крові,

відчутна різкість болі, 

я вже не чую твої долоні.

Я в полоні,

ікона долі,

колись ти будеш теж святим.

Ти не втратиш,

себе вмуруєш туди, де будем я і ти.

Я на старті ,

не бачу волі,

повітря знов стає сухим.

Я вбиваю все, що воскресло,

заради того, щоб колись

тобі вже вкотре в лице сказати,

що будеш вічно тільки мій.

Відпусти мене будь ласка швидше,

більше біля себе не тримай.

Бо твій голос вивчила по нотах,

Твої кроки чую навіть в хаті.

Відпусти мене хутчіше,

не треба більше зволікати,

Я не можу - вже втомилась,

біль для себе завдавати.

Тобою ж марю я щоночі,

і через це не можу спати.

Я б напевно все віддала,

щоб тебе зараз забути.

Я б напевно пам'ять стерла,

щоб нічого не відучути.

Бо думки про тебе,

вже щоденно зовсім остогидли.

Вже набрило в людях помічати твої риси обличчя,

ще твої красиві, теплі карі очі.

Чесно, ще набрило не спати щоночі.

Знаєш, за ради тебе кілометри подолаю,

і вип'ю теплий чай я, який ніколи не вживаю.

Все зробила, чесно, якби це щось змінило,

в тому, що ми обидвоє знаємо і маємо...

Ти перестарався, чесно.

Дякую наразі.

Твоя відсутність стала вже буденна.

А я ж тремчу від твого голосу в кімнаті,

що став для мене зовсім ефемерним.

Я намагаюсь подолати відстань,

від коридору і назад до підвіконня.

А чай все виливається з горнятка,

напевно досить - треба опануватись.

Візьму ганчірку, витру , що пролилось,

На жаль не допоможе ,

вже занадто в'їлось.

На стіни вже вилажу, 

бо занадто довго,

я обпекла собі долоні спогадом про голос,

Авжеж про твій.

Я впевнена, 

що зовсім скоро я знов почую,

той тривожний спогад.

Я від тебе залежною стаю,

Напевно це все просто дежавю.

Я манери твої собі беру,

Я тебе наслідую, а не живу.

Я тобою хочу ночі запивати,

На ті самі граблі знову наступати,

і просто очі закривати,

твоєю ніжністю все розпочинати.

І захід сонця не у ліжку зустрічати.

Я б кайдани з собою біля тебе лишила,

я б напевно все до смерті убивала,

якби я була впевнена у тому,

що поруч будеш ти у дома.

Ти знаєш, забагато може хочу,

можливо в цьому мінус мій,

але ж не можу я щоночі,

себе надіями втішати.

Я зловживаю.

Плачуть очі.

Ти так далеко,

і щоночі ...

Я дякую тобі, за цей чудовий день.

Я дякую тобі, за миті із тобою.

Я знов відчула миті радості оті як і тоді,

що в пам'яті моїй сидять та б'ють мені тривогу.

Я дякую тобі, за декілька годин.

Я дякую тобі, можливо ще зі вчора.

Бо саме ти ж змінив мій світ,

Ти став моїм , тоді ще позавчора . . .

Я знов намагалась тебе наздогнати,

тебе зупити - за руки взяти.

Я знов намагалась від тебе проснутись,

ти в снах моїх, ти там вічно будеш.

Я знов намагалась про тебе забути,

тобою живу чи вже  я існую.

Я вже не можу, годі.

Я знов приховую усе у собі,

до тебе почуття я не відкрию.

Без суті, знаєш відстані у душі,

до тебе буде вічно  зупиняти.

Знаєш, я тебе  давно вже відпустила,

 Відкрила усі замкнуті двері.

Я вже змирилась з тим, що ми різні,

    я намагалась змиритися , чесно.

Розчарування не було до тебе,

були лиш втрачені надії.

Давно тебе не бачила ,

можливо стане легше.

Давно не спілкувалася,

та не забула слів,

які колись казалися тобою  у ночі.

Минуло часу вже доволі,

ти ж повернувся знов в життя моє.

Ти нагадав про себе, а для чого?

Знаєш, і знов ця біль вже більше не мине.

Рани ж загоїлись, а ти знов,

Знов, ти знов нагадуєш за все.

За ті моменти, ті події.

Для чого?

Щастя знов вже не прийде.

Вже пройшло достатньо часу,

а чому я далі не можу тебе забути?

Чому живу в ефемерності,

від якої мені аж ніяк не краще?

Я самотушки вбиваю себе.

Знаєш, я не розумію,

чому ти так в'ївся мені в голову.

Чому я думаю лише про тебе?

Кожного дня, щогодини, щохвилини і так протягом півроку...

Я не можу зупинитись.

Не можу і не знаю як це зробити.

Я стаю апатичною , до свого , 

окрім ТЕБЕ.

Ти стань моїй хоч на хвилинку,

хоч на мить.

Твій погляд хочу на собі відчути.

Всю ніжність передати - лиш тобі,

я знаю, зовсім це абсурдно.

Ти стань моїй хоч на хвилинку,

хоч на мить.

Своє життя з тобою хочу пов'язати,

Якщо життя замало - тоді вічність лиш.

Ти стань моїм хоч на хвилинку , 

хоч на мить . . . 

Я уникаю,

знаю та вбиваю.

Себе давно я не кохаю.

Стараюсь біль я приховати,

Втрачаю безліч я думок.

Твої бажання та карання,

твоїх манер, твоїх звичок.

Я вже не та,

Ти вже далеко.

Я відчувати буду,

чуєш?

Байдужість.

Вічна втрата.

Чуєш, я вже не зміню тих думок.

Закрию очі,

надіюсь в те, що не побачу знов тебе.

Надіюсь, все ж надіє не помре.

Я вірю, що забуду тебе зовсім скоро,

Я знаю, в часі забувають майже все.

Ти знаєш, марно я собі торочу,

Про те, що все минуло та мине.

Ти знаєш, не відкриють мені очі,

ті хто прагне стерти з пам'яті ТЕБЕ.

Чесно, я більш не можу,

бо тільки думаю про це.

Часу минуло вже доволі,

а все здається , що лиш вчора,

ти - посміхався, твої карі очі . . .

Досить.

Я вже не можу згадувати це.

Вся пам'ять лиш просочена тобою,

Твої марени, твої кроки, подих.

Досить.

Я вже не можу . . .

ЗГАДУВАТИ ЦЕ!

Я не можу напевно , тобі все сказати.

Я не можу напевно, тобі передати,

наскільки я звикла жити в полоні.

В полоні думок, вічного страху і болю,

Тому закриваюсь.

Від людей я ховаюсь,

не допускаю.

Знаю.

Не зовсім правильно це все виходить.

Всі намагання вже давно намарно. 

Я деградую,

від занепаду думок.

А всі вони про тебе, чуєш!

Тебе багато.

Я знову гублюсь.

Я вже не знаю, хто є ТИ між іншим.

Твої долоні хочу я відчути.

Ця теплота до болю, така рідна.

Я ж не відчую.

Я знову гублюсь.

Коли ж я очі закриваю,

то згадую тебе , і знов.

Я розумію,

що більше не буде,

не буде : " все давай, добраніч " .

Твоя присутність зовсім вже далеко.

Нас кілометри розірвали, 

напевно вже назавжди,

а все ж - ми люди.

Я знову гублюсь.

Достатньо часу вже пройшло,

я далі згадую ТІ ДНІ,

навіщо в пам'яті я риюсь?

Одинадцять, дванадцять чи тринадцять -

зовсім забула.

Не привітала.

Знаю, 

Я ж загубилась,

Треба забути.

Ти повз проходиш,

не зважаєш.

А я не можу більше, чуєш?

Я хочу вічність зупинити,

щоб лиш тебе поруч відчути.

Ти повз проходиш,

далі, знаєш?

Чи знаєш ти, як біль долають люди?

Чи знаєш, як долають перешкоди?

Не думаю.

Ти ж не зважаєш.

Ти все крокуєш.

Гордо.

Так цинічно.

Знаєш ?

Я шукаю твоєї прогресії,

але знов повертаюсь назад.

Ти втікаєш зірвавши за безцінь,

тебе ж  знов тягне  до благ.

Ми з тобою різні - помітила.

Ми з тобою зовсім чужі.

Я ж так прагну знайти в світі слід твій.

Я так щиро хочу весни.

А ти каплями крові малюєш привітність.

А ти все ж так чекаєш зими,

Не стійкий наш човен у морі той.

Не стійкий - зараз айсберг і вмить.

Все розіб'є , розтрощить , понівечить.

Все , те що ми берегли.

Берегли?

Та хіба ж берегли ми це ?

Ми забули, побили й лиши все.

Ми ж для себе ЦЕ берегли . . .

Давай ми знову заблукаємо,

Давай навічно пропадем.

Я більш не буду опадати тут,

Я просто згину без ночей.

Ти спалиш всі пропащі літери,

Ти мить із мене розпочнеш.

Ми зробим вигляд, що ще діти ми.

Ми вб'ємо все, що тут живе.

Я вже не можу існувати так.

Я знаю, що там де нема людей,

Ми розпочнемо те, що втратили.

Ми розпочнемо без ЛЮДЕЙ . . .

Як же ми любимо те, що нас вбиває.

(с) Ірвін Велш

Якщо не вдається зійтись поближче, люди розходяться подальше.

(с) Франц Кафка

Блукаю , ти чуєш, по світу блукаю.

Тебе ж я у ньому нарешті знайду.

До болю змарнілу,

до болі вже вбиту,

дитину, а може вже й сироту.

Така твоя доля,

такий є твій шлях.

Навіщо кохання собі я бажала?

Для кого ж нарешті я світ принесу?

Мучилась, витрачала, вимагала.

Для себе давно я вже не живу.

Я крізь всі страждання до тебе дойду.

До тебе, ти чуєш?

Ти двері відкриєш?

Я стукаю . . . .-  у відповідь лиш ехо.

Мовчу.

Присіла, а може вже й впала.

Так, я благала.

Бажання не мала.

Все лиш для тебе.

ТИ чуєш?

МОВЧУ . . .

Щиро дякую за твою привітність,

милу посмішку і тепер мою фригідність.

Холоднокровною тепер стала,

життя нарешті відшукала.

До тепер я ж навіть  не знала,

навіщо так тебе тоді  я покохала.

Я ж свій час надарма витрачала,

все ж без толку ...

Шкода, що швидше я не здогадалась.

Йшла вулицею.

Джинси порвала,

тебе ж давно в землі я закопала.

А мама  казала,

просила, благала, щоб  я на чужого не засіхала.

Якби я знала, що для мене ти тотемом станеш,

Якби я знала, що біль такий приносиш людям ти .

Якби я знала, про те тепер я знаю.

Знаєш, тепер нехай хтось інший тебе благословляє.

Нехай, тепер твої хтось рани зашиває.

Не заживає, смуток, горе , втрата.

Вже відмовляє подих тих ночей.

Я ж дочекаюсь, коли ця буря вщухне.

Я ж все завершу те, що і почала.

Сама для себе вимагала.

Обіцяла.

Тебе ж попрошу я наразі про одне,

про себе не нагадуй ти.

НЕ НАГАДУЙ, чуєш?