Так, я згадую все що було.

І надаю цьому якогось значення.

Не може ж бути так, що все ніби враз і забула.

Що не було це важливим для мене.

Так, я згадую все що було.

Чесно, боляче мені від того, що пам'ятаю.

Байдуже я стараюсь ставитись до тебе.

Але не виходить , і далі прагну знайти для тебе призначення.

Так, я згадую все що було.

Не можу далі жити з цим.

Це так нестерпно.

Це так пригнічую мене зсередини.

Як подолами мені це все ? 

Так досхочу гуляла по подвір'ї,

Ловила подих тих людей, що мимохідь.

Вона хотіла втратити дозвілля,

Яке для неї зовсім не було.

Блукала світом, наче божевільна.

Безглуздо роздивлялася людей,

ЙОГО шукала поміж всім на світі.

Та не знайшла того чого було.

Було вже пізно марити ночами.

Було вже надто все їй все одно . . .

Привіт,  давай нарешті разом сядемо,

І поговоримо про все що наболіло.

Ти знаєш, часу вже достатньо пролетіло.

А я тебе ще досі пам'ятаю.

Я пам'ятаю погляд твій.

Твоє обличчя і твої обійми.

Я пам'ятаю як сиділи разом на траві,

та посміхались через мій незрілий вигляд.

Я просто хочу повернутись все, що колись було.

Так мало, чесно, я навіть не зрозуміла.

Як все це сталось вмить, і вщент згоріло . . . .

Настав той день, коли їй нарешті виповнилось 18 .Так, вона знала чого прагне від життя. Знала, з ким буде проводити свій вільний час, але не знала чи знайде, когось для душі. Того когось для серйозних намірів в майбутньому. Вона хотіла дітей. Ще сама дитина - хотіла частинку себе. 

Красивою була ця дівчина, про неї всі говорили з захватом, якимось возвеличенням. Але чому? Була скромною ? Та ні, не сказала б. Була красунею ? Не настільки, але мала у собі якусь ідею, яку доносила до всіх. За це її любили й шанували.

Був осінній день. Вона проходила повз парк, який такий прекрасний осінніми вечорами. Проходила повз людей на лавках, які сиділи по парах та ніжно щебетали один з одним. Боляче їй, бо одна вона . . . .  Напевно надовго буде такою . . .

Принеси ці квіті, ще не зовсім в'ялі.

Поклади на стіл їх - буду милуватись.

Подаруєш ніжність - цю таку маленьку.

Перестанеш красти, той нещасний гамір.

Вільно почуватись давно я вже не можу.

Сильно так сміятись - це було б не серйозно.

Заздрісно вдивлятись - це вже надто пізно.

Чесно, хочу вірити у життя тодішнє.

Мариться, ховається все у каяття.

Сон сховає спогади мого життя.

Босоніж йде вона по снігу.

Все відмерзає.

Їй байдуже до холоду, що душу всю їй крає.

Не звертає вона на людей, які осуджують її.

Відверто йде.

Можливо так цинічно, можливо.

Вона так хоче, щоб лиш він на неї уваги трішки звернув.

Так хоче, щоб сказав їй не роби ти цього.

Ага, не скажеш, не напише, не погляне в слід її . . .

Десь за вікном у дома, вона наполеонські плани робить на майбутнє.

Сидить, розписує все долі, а та з сльозами на лиці говорить дівчинці мовчи.

Не треба так надіятись на мене, іди поспи, а не сиди опівночі та на вікні.

Вона збентежено пішла, лягла та й плаче тихо у подушку.

Чому ніхто не хоче й хоч трішки часу приділити їй?

Чогось бодай мені зовсім не вистачає.

Тебе можливо, точно знаю.

Це дивний стан, конфуз серця мого.

А голова ще думає, та знає, що це ілюзія і край.

Потрібно край покласти та завершити це все.

Негайно!

Зовсім скоро, я вірю що прийде той час коли все зникне наче туман ранковий.

Засніжило все на світі.

Байдуже всім до весни.

Холодно, гуляють діти.

Мерзнуть щічки на дворі.

Все так в мить і побіліло.

Вщент неначе задубіло.

Не сприймаю я зими. 

Важко забути все в одну мить.

Все що пов'язувало нас з тобою.

Толком нічого, але слід залишився в душі моїй на довго.

Важко все стерти в пам'яті своїй.

Це так безглуздо вірити в минуле,

Надіятись бажаннями своїми - на тебе.

Віриш, я б давно  тебе забула, якби так вміла забувати все 

що було.

На жаль, не вмію.

 Мені ти вибач, що так зациклилась лише на тобі . . .

Темним вітром причаїлася в душі.

Там неначе схованка її.

Кровожерно ховає погляд свій від сторонніх душ на крихті цій.

Там знаходить спокій може ще і щастя.

Там знаходить вільний подих мрій.

Але як вже жити на істерії її ?

Якщо фарби вже давно вичерпали свій ліміт?

Зовсім все безбарвне стало в світі їй.

Загалом - підходить це все їй.

Не переймаючись про сніг йде вона співає та кричить.

Люди дивляться в лице тій божевільній, бачать дивне щось 

у ній.

Та ідуть - не зациклюються на ній

.

Перехожих важко зрозуміти.

Давай зупинимо годинник трішки.

Присядем разом на доріжці.

Розкажем все, що наболіло.

Закриємо на ключ цю мить.

Навіщо ж її в волі мати?

Навіщо сильно нервувати?

Ти пригорнеш її до серця.

Вона зітхне.

Щасливі двоє.

Давай зупинимо всі ігри.

Ці марафони без кінця.

Поставимо крапки над і.

Та заговоримо наче вперше.

Так невимушено чесно.

Чесно, давай почнемо все з початку.

Та тільки так, як каже мапа.

Мапа твого й мого життя.

Давай, не зупиняй цей ритм. . .

Не заганяй в цей кут глухий ! ! !

Трішки смутку перед сном.

Трішки щастя за вікном.

Теплий сон прийде до неї.

Забере її до себе.

Пригорне неначе своє.

Троє.

Ковдру буде обнімати.

Намагатися сказати, щось собі під ніс.

Маразм.

Клято.

Але увагу не слід звертати.

Знати тільки те, що відчуває СЕРЦЕМ.

З перцем, трішки навіть мармеладу.

Граду, такого сильного по вікнах.

Втікни . . . 

Мене вивертає від фальшивого докору.

Покору твого бажання.

Щасливого кінця зітхання.

Нехватає справжнього вміння цінувати.

Можливо такого банального, однобічно зазомбованого.

Але суто твого.

Ми як дві не сумісні меридіани, які ніколи не зустрінуться.

Мені хочеться рвати від холодних злиднів,

Які поглинають моє єство.

Хочеться кричати матами.

Зітхати сльозами і вірити очима.

І знов цей безнадійний шанс самій собі збрехати.

Щиро втрачати все чого не було.

Та сильно благати, щоб не повернулося назад.

О так щоразу, коли вечір наступає.

І ніч в свої обійми мою душу забирає.

О так щоденно, я сиджу перед монітором.

Стараюсь щось нове там підібрати, підрахувати.

Все марна трата часу це.

Чи знаєш ти, що час минає.

І почуття мої до тебе не згасають.

Прикро зізнатись, але знаю.

Що тобі далеко байдуже до них.

Я божеволію від цього стану.

Безвихідь переслідує мене.

А ти сидиш по той бік міста,

Та щиро посміхаєшся комусь.

Так важко, чесно.

Але що зробити?

Я вірю в зиму.

Може вона навчить холонути до тебе.

Кусала кулаки і рвала шкіру.

Захоче й видере сторінку.

І каяттям отруїть душу.

З цинізмом рада я сказала. .

В той час як, сумнів заспокоїв все минуле.

Не поспішай туди, мій друже.

Рахунок вже кінця добіг.

Лунають голоси з вікна.

А шоу в ефірі ще біжить.

Нервують сцени без облич.

Так безнадійно та змістовно,

вона шукала щастя в морзі.

Заарештована цим словом.

Неначе маріонетка горя.

Смакує келихом вина.

Туманно їла забуття.

Вона не шукає для себе крутого.

Не просить принца на білому коні.

А лиш хоче того, щоб міг ніжно пригорнути до серця свого.

Вона не вимагає для себе пантів дешевих.

Не прагне пафосу такого.

А просто хоче, щоб він поважав та сумував за нею, коли на 

мить розійдуться шляхи.

Закінчилась вже осінь,

і літо вже позаду.

Крокує до нас знову красуня зимнувата.

Засніжена та гола.

Засніжена вона.

Така красиво біла.

Така ще молода.

Ти тепло одягнешся і з нею в темп танцюєш.

Вона лиш озирнеться та щиро поцілує.

Понеділкова істерика.

Понеділковий маразм.

Для чого вставати ?

Давай краще спати.

У ліжку зручному, там ж тепло так.

Так важко очі відкривати.

І тіло своє сонне піднімати.

Давай краще спати ! ! ! 

Це світло над головою осінило путь.

Так щиро, безнадійно я знайшла той шлях.

А місяць, зорі наче вже забули,

що мають завітати в гості  до нас.

Замріяна така вона стоїть при вході.

Ніжністю накрила її мама.

Приголубить дочку неня.

Та зрозуміє, що дочка закохалась.

А та неначе остовпіла, закам'яніла і мовчить.

Лиш міміка лиця її здає.

Та байдуже їй.

Закохана вона  .  .  .

Втрачаю слова.

Зашиваю розмову.

Звуки видаляю.

Не потрібно для життя мені.

Ці такі дрібниці незначні.

Давай негай час.

Та викидай безцінні миті.

Ти лиш спогад і не більше.

Ти не прив'язуєш мене до себе.

А я за тебе вже складала долю.

Та не для тебе, а для себе.

І без відому твого.

Та дарма, не вийшло те, що мало статись.

За двох людей я не можу виступати.

А за одного ледве я справляюсь.

В той час як ти відплив від мого берегу далеко.

А я стою чекаю коли хвиля,

приб'є твій човен до мене.

І шторму в морі вже нема.

Все тихо.

Не звикла я до тиші.

Все так спокійно.

Дивно.

Як так могло все відбуватись?

Коли твоя байдужість очевидною була.

А я в надіях далі все стою, чека на твій човен.

І стою .. . .

Чекаю . . . 

P.S. Повертайся

Снігова завірюха на вулицях міста.

Майже як завіса.

В театрі перед виступом. 

Майже як перед феєричним початком дійства.

В очікуванні чогось не відомого,але такого близького.

Почорнілі кульбаби.

Таке можливо?

Почорнілі до крові.

Про що ти говориш?

Для когось вже вони втрачені та розтоплені.

В цукрі розмочені.

Зі сльозами змочені.

В вазоні порізані.

На смітник викинуті.

А на честь вже не спроможні.

Дитяча мрія для когось зараз реальність.

Дитяча мрія вона зовсім проста.

Не зіпсута, не прострочена вона.

Вона така неймовірно  жива.

Неначе рукою до неї торкнувся.

Отримав.

Радів.

Та назад повернувся.

Відкрий, закрий та повернись.

Залиш це все в собі навіки.

Це не цікавим є для когось.

Тому тримай в собі на дні всі.

Не дихай, не засмічуй простір.

Прикрий свій рот на зовсім.

Так, все не гаразд.

 Все не дуже добре.

Мені набридло дивитись у стакан.

Шукати там хоч трохи подиху живого.

Мені набридло бігти проти руху.

І рвати голос для когось отого.

Стояти без очей для сну.

І квітку безнадійну дарувати.

Яка вже з часом згниє на вікні.

Та не залишить по собі ні сліду.